часу помиритися з ним. Шукаючи собі розради, ви спускаєте очі на землю, замість підвести їх до неба. Філософування й особистий інтерес облягли ваше серце, до голосу релігії ви глуха, як і всі діти цього безвірного віку. Світські втіхи породжують тільки страждання. Ви поміняєте лихо на лихо та й по всьому.
— Вашому пророкуванню я не дам справдитися, — сказала вона з гіркою посмішкою, — буду вірна тому, хто помер для мене.
— Горе, — відповів він, — живе тільки в душах, що приготовані для нього релігією.
Він шанобливо спустив очі, щоб не показати сумнівів, які могли виявитись у його погляді. Енергія скарг, що вихопились у маркізи, засмутила його. Пізнаючи людське «я» в безлічі його форм, він утратив надію зм'якшити це серце, що його лихо висушило, замість розчулити, і в якому насіння небесного сіяча не могло зрости, бо тихий голос неба заглушали в ньому нестримні й жахливі зойки егоізму. Проте, він виявив апостольську стійкість і не раз приходив знову, все сподіваючись навернути до бога цю спустошену й гордовиту душу; але він утратив мужність того дня, як помітив, що маркіза з ним любить розмовляти тільки тому, що їй солодко говорити про того, кого вже не було на світі. Він не хотів принижувати свого сану й бути прислужником пристрасті; він припинив свої розмови, поступово звівши їх до загальних місць та висловів. Настала весна. Маркіза знайшла розвагу для своєї глибокої туги і з нічев'я зацікавилась маєтком, де їй приємно було дещо поліпшити. В жовтні місяці вона покинула старий замок у Сен-Ланжі, де знову зробилася свіжою і гарною на дозвіллі свого горя, яке, мов кинутий щосили диск, спочатку було разюче, а кінець-кінцем завмерло в смутку, як і диск спиняється після дедалі тихших хитань. Смуток теж складається з таких хитань, що з них перше сягає в розпач, а останнє — в насолоду; замолоду смуток — це ранішній присмерк, під старість — вечірній.
Коли карета проїздила селом, до маркізи привітався кюре, що саме йшов з церкви додому, але, відповідаючи
115
