розрадити знедолену? Нарешті, вони мають манію чесноти! Вона, мабуть, думає, що я вважаю її за незайманицю. Моєю щирістю тут можуть добре погратися.
Але одного дня, вичерпавши свої недовірливі думки, він спитав сам себе: а може маркіза щира? Якщо її страждання і вигадані, то навіщо вдавати упокорення? Адже живе вона в глибокій самотині, мовчки терпить своє горе, про яке ледве-ледве давала натяк більш-менш змушеним тоном якогось вигуку. З цього моменту Шарль щиро зацікавився панією д'Еглемон. Проте, приходячи на звичне побачення, яке для них обох зробилося необхідним, в годину, встановлену обопільним інстинктом, Ванденес знову бачив у господині більше вправності, аніж щирості, і наприкінці думав раз-у-раз: «Ця жінка справді дуже спритна». Він увійшов, побачив маркізу в її улюбленій позі, позі геть сумовитій; вона підвела, не зворухнувшись, на нього очі й кинула на нього тим повним поглядом, що нагадую усмішку. Пані д'Еглемон виявляла до нього довіру, справжню приязнь, але не кохання. Шарль сів і нічого не міг сказати. Його хвилювало одне з тих почуттів, для яких не добереш мови.
— Що вам? — спитала вона його чуло.
— Нічого… Так, — додав він, — думаю про одну річ, про яку ви ще не думали.
— Про що?
— Та… конгрес закінчився.
— А ви мусіли їхати на конгрес?
Пряма відповідь була б найкрасномовнішим і найделікатнішим освідченням, але Шарль цієї відповіді не дав. Обличчя пані д'Еглемон виявляло щиру приязнь, яка розбивала всі розрахунки гонору, всі сподіванки кохання, всю недовіру дипломата; вона не знала або вдавала, ніби не знає, що її кохають, а коли геть збентежений Шарль зібрався з думками, то мусів признатися собі, що нічого не сказав і нічого не зробив такого, що дало б їй привід думати про його любов. Протягом цього вечора, пан де-Ванденес бачив маркізу такою, як і завжди: простою і сердечною, щирою в своїм горі, щасливою тим, що має друга,
127
