в ній фізичної краси, такої добірної та викінченої, а тільки чутливу до найвищої міри душу. Він зустрів, нарешті, ту ідеальну істоту, про яку так фантастично мріють, яку так шалено кличуть усі ті, хто пристрасті віддає все життя, хто палко шукає її і часто вмирає, так і не знайшовши цих вимріяних скарбів.
Вузькими здалися Шарлеві його думки проти її мови і проти її величної краси. Неспроможний добрати слів відповідно до глибини цієї сцени, заразом такої простої і піднесеної, він відповів загальними місцями про долю жінок:
— Пані, треба вміти забувати своє горе або викопати собі могилу, — сказав він.
Але розум завжди мізерний проти почуття, — він з природи своєї, як і все позитивне, обмежений, почуття ж — безкраї. Розумувати там, де треба почувати, властиво душам дрібним. Тож Ванденес мовчав, довго дивився на пані д'Еглемон і вийшов. Опанований новими думками, що звеличували йому жінку, він нагадував художника, який, узявши за зразок грубі моделі свого ательє, натрапляє раптом у музеї на Мнемозіну[1], найкращу й найменш оцінену з античних статуй. Шарль був глибоко закоханий. Він полюбив пані д'Еглемон з тою чистосердістю молодості, з тим запалом, що надає першій пристрасті невимовного чару та щирості, якої тільки вламки знаходить чоловік, коли пізніж покохає знову, — солодкій пристрасті, яку майже завжди солодко відчуває і жінка, яка її збуджує, бо в цьому чудовому віці тридцяти років, на поетичній верховині жіночого життя, жінка може обняти в коханні всі течії і однаково добре бачити і в минулому, і в майбутньому. Жінка знає тоді всю ціну кохання і тішиться ним, боячись його втратити — її душа тоді ще сяє молодістю, яка її покидає, а почуття дедалі зміцнюється від майбутнього, яке її лякає.
— Я люблю, — казав цього разу Ванденес, ідучи від маркізи, — я, собі на лихо, зустрів жінку, прив'язану до своїх
129
- ↑ В античній міфології богиня пам'яті.
