ного волосся. В цю хвилину на вулиці почулися швидкі кроки, в двері раптом тричі постукано, аж у господі пішла луна. Ці довгі удари зрозуміти було легко, як і крик людини в смертельній небезпеці. Сторожовий собака сердито загавкав. Елен, Гюстав, генерал і його дружина різко здригнулися, але Абель, якого мати вже поклала, і Моіна не прокинулись.
— А він поспішає! — скрикнув генерал, кладучи дочку на канапу.
Він рвучко вийшов з вітальні, не почувши, як дружина просила:
— Не йди, друже…
Маркіз зайшов до спальні, взяв там пару пістолетів, засвітив потайного ліхтаря, вийшов на сходи, в одну мить збіг униз і став перед дверима, а за ним безстрашно пішов і його син.
— Хто там? — спитав він.
— Відчиніть, — відповів майже здушений від задишки голос.
— Ви друг?
— Так, друг.
— Ви один?
— Так, але відчиняйте, бо вони йдуть!
Скоро генерал відхилив двері, під луткою з фантастичною швидкістю тіні прослизнув якийсь чоловік, і не встиг генерал йому перешкодити, як він уже сильним ударом ноги зачинив двері й рішуче прихилився до них, немов щоб не дати їх знову розчинити. Генерал зразу наставив пістолета й ліхтаря в груди чужинцеві, щоб тримати його в покорі, й побачив чоловіка невеликого зросту, загорнутого в старечу одежу — широку хутряну шубу, що волочилася і, здавалось, шита була не на нього. Чи з обережності, чи випадково, чоло втікача було зовсім закрите капелюхом, що спадав йому на очі.
— Пане, — сказав він генералові, — спустіть дуло вашого пістолета. Я не збираюсь лишатись у вас без вашого дозволу, але, коли вийду, смерть чекає мене біля паркана. І яка смерть! Ви відповідатимете за неї богові. Я прошу
156
