На вигляд він не мав зброї і був у костюмі молодика, що виїхав на бал. Та хоч як швидко оглянув його підозріливий генерал, усе ж він побачив досить, щоб скрикнути:
— Де в біса ви могли так зальопатись такої сухої погоди?
— Знову питання! — згорда відповів той.
В цю мить маркіз побачив свого сина й згадав своє повчання про точне виконання даного слова; його так гостро це вразило, що він сказав йому з серцем:
— А ти, невірний, замість ліжка тут опинився?
— Бо я думав, що зможу бути корисним тобі в небезпеці, — відповів Гюстав.
— Ну, іди в свою кімнату, — сказав батько, пом'якшавши від такої синової відповіді. — А ви, — сказав він, звертаючись до невідомого, — ідіть за мною.
Вони замовкли, немов двоє грачів, що не довіряють одне одному. У генерала навіть почали виникати темні передчуття. Невідомий гнітив уже йому серце, немов кошмар, але, зважаючи на слово присяги, він провів його коридорами, сходами будинку й завів до великої кімнати на другому поверху, якраз над вітальнею. В цій кімнаті ніхто не жив, і взимку вона правила за сушарню; з рештою кімнат вона не сполучалася й за всю обстанову, серед чотирьох у жовте фарбованих стін, мала поганеньке люстерко, яке попередній власник лишив на каміні, та велике трюмо, що зосталося без ужитку, коли розташовувався маркіз, і стояло тим часом проти каміна. Підлогу в цій просторій мансарді ніколи не підміталося, повітря було крижане, і два старі подерті стільці становили в ній усі меблі. Поставивши ліхтаря на виступ каміна, генерал сказав невідомому:
— Ваша безпечність потребує, щоб ця мізерна мансарда була вам притулком. А що ви маєте моє слово про тайну, то дозвольте вас тут замкнути.
Чоловік схилив голову на знак згоди.
— Я просив тільки притулку, тайни й води, — зауважив він.
— Я принесу вам, — сказав генерал, дбайливо замкнув
158
