— То що, мамо? — спитала вона тривожно.
— Мені дуже хочеться знати, що робиться нагорі. Якщо там хтось є, він ще не вийшов. Піди туди…
— Я? — сказала дівчина трохи злякано.
— Ти боїшся?
— Ні, мамо, але мені думається, що я пізнала чоловічу ходу.
— Якби я могла піти сама, я б не просила тебе, Елен, туди йти, — сказала мати з холодною гідністю. — Коли батько прийде й не застане мене тут, він може кинутись шукати, а твоєї відсутності він не помітить.
— Якщо ти наказуєш мені, мамо, я піду, але втрачу батькову пошану…
— Он як! — іронічно сказала маркіза. — Та коли ти взяла за серйозне те, що було тільки жартом, я тепер наказую тобі піти й подивитись, хто там є нагорі. Ось ключ, дочко. Твій батько, коли радив тобі мовчати про те, що робиться зараз у домі, не забороняв тобі заходити до тої кімнати. Іди й знай, що дочка ніколи не мусить судити матір…
Промовивши останні слова з усією суворістю ображеної матері, маркіза взяла ключа й подала його Елен, яка, не мовивши слова, підвелася й вийшла з вітальні.
— Мати завжди легко вміє дістати собі прощення, але я в очах батька пропала. Чи вона хоче позбавити мене тої ніжності, яку він має до мене, чи хоче вигнати мене з дому?
Ці думки ворушились у її голові, поки вона йшла поночі коридором, в глибині якого були двері таємничої кімнати. Коли вона дійшла туди, в її думках стався якийсь фатальний розбрат. В цих невиразних міркуваннях сплило нагору безліч почуттів, що досі крилися в її серці. Вже й раніш, мабуть, не сподіваючись собі щасливого майбутнього, вона в цей жахливий момент докраю зневірилась у житті. Вставляючи ключа в щілину, вона судорожно затремтіла й схвилювалася так дуже, що на хвилину спинилася й поклала руку на серце, немов могла цим заспокоїти його глибокий і дзвінкий стукіт. Зрештою, відчинила двері. Рип петель, мабуть, не
162
