За цим останнім словом приголомшений генерал спробував глянути на злочинця, але мусів спустити очі. Він почував, що не в силі витримати нестерпучого блиску погляду, який уже вдруге дезорганізовував йому душу. Він боявся знову пом'якшати, бо почував, що його воля вже слабне.
— Убити старика! Чи ви ніколи не бачили родини? — сказав він, показуючи батьківським жестом на дружину й дітей.
— Так, старика, — проказав невідомий, у якого чоло трохи нахмурилось.
— Тікайте! — скрикнув генерал, не зважуючись глянути на свого гостя. — Нашу угоду розірвано. Я вас не вб'ю. І людей на ешафот теж постачати ніколи не буду. Але вийдіть, ви гидкий нам.
— Я знаю це, — мовив покірно злочинець. — У Франції немає землі, на яку я міг би безпечно ступити; та коли б правосуддя могло, як бог, зважати на особливості, коли б воно зволило довідатись, хто потвора — убійник чи жертва, — я б гордо зостався поміж людей. Хіба ви не здогадуйтесь про колишні злочини людини, яку зарубано? Я зробився суддею і катом, я поставив себе на місце безсилого людського правосуддя. Оце мій злочин! Прощайте, пане! Про вашу гостинність я не забуду, хоч ви й додали до неї гіркоти. В моїй душі ще лишиться вдячність до одної людини на світі, і ця людина — ви… Але я хотів би від вас більшої великодушності.
Він пішов до дверей. В цю мить дівчина нахилилася до матері й сказала їй щось на вухо.
— Ах!..
Від цього крику дружини генерал здригнувся, немов побачив Моіну мертву. Елен стояла, і вбійник інстинктивно обернувся, виявивши на обличчі якийсь неспокій за цю родину.
— Що тобі, моя люба? — спитав маркіз.
— Елен хоче з ним іти, — сказала вона.
Убійник почервонів.
— Якщо мати так кепсько зрозуміла мій майже мимовільний вигук, — сказала Елен тихо, — я здійсню її бажання.
166
