приголубила, оповивши руками величну шию Елен, мов те левеня, що хоче погратися з матір'ю.
— Ти не нудьгуєш? — скрикнув генерал, приголомшений піднесеною відповіддю дочки.
— Так, — відповіла вона, — нудьгую тоді, коли ми сходимо на землю, та й там я ніколи не покидаю чоловіка.
— Але ти ж любиш свята, бали, музику?
— Музика — це його голос; свята мої — це прикраси, які я вигадую для нього. Коли йому сподобається якийсь туалет, хіба це не однаково, що вся земля захоплюється мною! Тільки через це я не повикидала в море ці діаманти, ці кольє, ці діадеми з дорогоцінного каміння, ці багатства, ці квіти, ці витвори мистецтва, які він розкидає передо мною, кажучи: «Елен, якщо ти не йдеш у світ, я хочу, щоб світ ішов до тебе!»
— Але на цьому борті є чоловіки, чоловіки зухвалі, страшні, чиї пристрасті…
— Розумію тебе, тату, — сказала вона, посміхаючись. — Заспокойтесь! Жодну імператрицю не оточувало більше поваги, ніж я тут маю. Ці люди забобонні, вони вірять, що я ангел-охоронець цього корабля, їхніх заходів, їхніх успіхів. А бог їхній — він! Єдиний раз один матрос повівся зо мною нешанобливо… у словах, — додала вона сміючись. — Раніш, ніж Віктор довідався про те, люди з екіпажу викинули його в море, хоч я й простила йому. Вони люблять мене, як свого доброго ангела, я лікую їх, коли вони хворі, і мала щастя врятувати кількох від смерті, по-жіночому пильно доглядаючи їх. Ці бідні люди заразом і велетні, і діти.
— А коли бувають бої?
— Я звикла до них, — відповіла вона. — Я тремтіла тільки під час першого… Тепер душа моя зжилася з цією небезпекою і навіть… я ж ваша дочка, — мовила вона, — я люблю її.
— А як він загине?
— Загину і я.
— А твої діти?
— Вони сини океану й небезпеки, вони поділяють життя
185
