в його пломенистому потоку. Щоб утекти, «Отелло» ловив найменші подихи вітру, що міг гнати його в новому напрямі, і хилявся то на один бік, то на другий, як паперовий змій у повітрі. Красивий бриг лавірував на південь і то ховався з генералових очей, зникаючи за рівною колоною, якої тінь фантастично відбивалася у воді, то граціозно з'являвся віддалік. Щоразу, як Елен могла бачити батька, вона махала хусткою, знову вітаючи його. Незабаром «Сен-Фердінанд» потонув, і клекотіння води над ним зразу погасив океан. Від усієї тієї картини лишилась тільки хмарка, яку коливав легкий вітер. «Отелло» був далеко; шлюпка наближалась до землі, хмарка стала між цим хистким суденцем і бригом. Генерал востаннє побачив дочку крізь щілину в цьому хвилястому димі. Пророче видіння! Тільки біла хустка та сукня й вирізнювались на цьому темнобрунатному тілі. Між зеленою водою й блакитним небом брига вже не було видно. Елен була тільки непомітна крапка, тонка граціозна лінія, ангел у небі, ідея, спогад…
Відновивши свої достатки, маркіз помер, виснажений утомою. Через кілька місяців по його смерті, 1833 року, маркіза змушена була відвезти Моіну на води до Піренеїв. Примхливій дитині схотілося побачити красу тих гір. Коли вона приїхала назад на води, під час її повороту сталася така жахлива сцена:
— Боже мій, — сказала Моіна, — дуже погано ми зробили, мамо, що не лишилися ще день на кілька в горах. Там нам було б краще, ніж тут. Ви чули невпинні стогони цієї проклятої дитини й балаканину нещасної жінки, що говорить, певне, якимсь жаргоном, бо я не зрозуміла ні слова з того, що вона каже? Яких людей дали нам у сусіди! Ця ніч була найстрашніша з усіх за моє життя!
— Я нічого не чула, — відповіла маркіза, — але, люба дитинко, я сходжу до хазяйки й попрошу в неї сусідню кімнату: ми будемо самі в тому приміщенні й не будемо чути галасу. А як ти почуваєш себе сьогодні? Не стомилася?
191
