життя і минулого була в серці цієї молодої жінки, в яке вона кинула всі свої скарби. Моіна щасливо пережила чотирьох дітей, старших за неї. Справді, пані д'Еглемон страшенно нещаслива, казали світські люди, втратила чарівну дочку, доля якої була майже невідома, і п'ятилітнього її хлопчика, що загинув під час жахливої катастрофи. Маркіза, певне, вбачала небесне знамено в тій прихильності, яку виявляла доля до дочки її серця, і зберігала тільки невиразні спогади про тих дітей, що вже впали з примхи смерті й лишилися в її душі, немов насипані на полі бою могили, що вже майже зникли під польовими квітами. Світ міг би спитати в маркізи суворого звіту за цю безтурботність і це вподобання; але паризький світ так тягнеться за потоком подій, мод, нових думок, що про все життя пані д'Еглемон там якось забули. Ніхто не думав поставити їй за злочин холодність і забуття, які нікого не цікавили, тим часом як її палка ніжність до Моіни цікавила багатьох людей і мала всю святість забобону. До того ж, пані д'Еглемон мало бувала в світі й для більшості родин, що знали її, була добра, лагідна, побожна, вибачлива. Отже, треба було мати дуже великий інтерес, щоб сягнути за цю видимість, з якої задовольняється суспільство. Та й чого тільки не пробачають старим, коли вони знічуються, як тіні, і воліють бути тільки спогадом! Зрештою, пані д'Еглемон була зразком, на який запобіжливо вказували діти батькам, зяті своїм тещам. Вона ж завчасу віддала свій достаток Моіні, задовольняючись самим щастям молодої графині, і жила тільки нею і для неї. Коли якісь розважливі старики й хворі дядьки гудили цю поведінку, кажучи: «Може пані д'Еглемон і каятиметься колись, що відмовилась від достатку на користь дочки, бо коли вона добре знає серце пані де-Сен-Ереан, то чи може вона бути так само певна чесноти свого зятя?» — то проти такого пророцтва лунав загальний крик обурення й звідусюди сипалися похвали Моіні.
— Треба віддати справедливість панії де-Сен-Ереан, — казала одна молода жінка, — вона нічого не змінила
196
