— Я думала, мамо, що ти ревнуєш тільки батька…
На цім слові пані д'Еглемон заплющила очі, спустила голову й тихо-тихо зідхнула. Вона звела догори погляд, немов скоряючись непереможному почуттю, яке змушує нас закликати бога у великих кризах нашого життя. Потім втупила в дочку очі, повні страшної величі й глибокого болю.
— Дочко, — сказала вона дуже зміненим голосом, — ти безжальніша до матері, ніж був ображений нею чоловік, безжальніша, мабуть, від самого бога!
Пані д'Еглемон підвелася, але, дійшовши до дверей, обернулася, побачила в доччиних очах тільки здивування, вийшла й змогла дійти до саду, де сили покинули її. Там, почуваючи в серці сильні болі, вона впала на лавку. Її очі, втуплені в пісок, помітили там свіжий слід чоловічої ноги, яка залишила дуже виразні знаки від чобіт. Не було сумніву, дочка її загинула; тепер вона здогадалася, навіщо графиня вислала Поліну. Разом з цією страшною думкою їй з'явився здогад, за все інше гидкіший. Їй здалося, що то син маркіза де-Ванденеса знищив у серці Моіни пошану, яка повинна бути в дочки до матері. Її мука збільшилася, вона нечутно знепритомніла й сиділа, немов заснувши. Молода графиня вважала, що мати дозволила собі бути з нею грубою і різкою, подумала, що якоюсь ласкою чи невеличкою увагою ввечері можна буде все залагодити. Почувши з саду жіночий крик, вона недбало вихилилася з вікна в ту хвилину, як Поліна, що ще не вийшла, гукнула на допомогу й тримала на руках маркізу.
— Не лякайте моєї дочки, — було останнє слово, яке промовила ця мати.
Моіна бачила, як переносили матір, бліду, непритомну, яка важко дихала, але ворушила руками, немов хотіла чи боротись, чи говорити. Пригнічена цим видовищем, Моіна пішла за матір'ю, мовчки допомогла покласти її в ліжко й роздягти. Провина гнітила її. В цю високу хвилину вона пізнала свою матір, але не могла вже нічого виправити. Вона вислала всіх з кімнати, щоб лишитися з нею наодинці, і, коли всі вийшли, відчула холод цієї, завжди
206
