юнаків, що марно озиралися, сподіваючись побачити її скромне личко.
— Кароліно, маємо ще одного завсідника, а він вартий усіх давніших.
Ці слова, що їх мати мовила пошепки одного ранку в серпні 1815 року, перебороли байдужість молодої робітниці, і вона глянула на вулицю, але незнайомий був уже далеко.
— Куди ж він зник? — спитала вона.
— Мабуть, о четвертій повернеться; як побачу, що він іде, штовхну тебе ногою. Я певна, що він знов пройде повз нас, — ось уже три дні, як він звертає по нашій вулиці. Але він не додержує години: першого дня пройшов о шостій, позавчора — о четвертій, вчора — близько третьої. Пригадую, колись я його іноді бачила. Це якийсь урядовець з префектури, що змінив помешкання у Маре… Подивись но, — додала вона, глянувши на вулицю, — добродій у коричневому сурдуті надів перуку. Як це його змінило!
Добродій у коричневому сурдуті, був, мабуть, той із завсідників, що вивершував щоденний похід, бо стара знову настромила окуляри, взяла роботу, зідхнула й кинула на дочку поглядом, що його проаналізувати важко було б і самому Лаватерові[1]: здивовання, вдячність, якась надія на кращі часи поєднувалася в ньому з гордощами, що в неї така гарненька дочка.
Надвечір, годині о четвертій, стара штовхнула ногою Кароліну, яка вчасно підвела носа й побачила нову дієву особу, що своєю періодичною появою мала оживити сцену. Цей чоловік, років під сорок, мав щось урочисте в ході та в манерах; коли його суворі й проникливі очі скинулися з тьмяним поглядом старої, вона аж здригнулася, бо їй здалося, що він має дар або звичку читати в глибині серць і що в поводженні він, мабуть, такий холодний, як і повітря тієї вулиці. Чи був землистий і зеленкуватий відтінок його жахливого обличчя наслідком надмірних тур-
216
- ↑ Основоположник так зв. «фізіономістики».
