срібне накриття, щоб віддати мене в науку до однієї старої панни, яка вивчила мене вишивати. А мій бідний батько! Як вона побивалася, щоб він щасливо прожив свої останні хвилини!
На цю думку дівчина здригнулася й закрила обличчя руками.
— Ох, не згадуймо про минуле лихо, — мовила вона, силкуючись знову бути веселою.
Вона почервоніла, побачивши, що Роже був зворушений, але не насмілювалась глянути на нього.
— А що ж робив ваш батько? — запитав Роже.
— Батько мій був танцівником у опері перед Революцією, — відповіла вона якнайприродніше, — а мати співала в хорі. Батько, що керував військовими атаками на сцені, випадково потрапив на облогу Бастілії. Дехто пізнав його і спитав, чи не може він керувати справжнім нападом, маючи в цьому театральний досвід? Батько був чоловік відважний, він погодився і повів повстанців, за це його нагородили титулом капітана армії Самбри та Мези[1], де він так повів справу, що швидко посувався вперед: його призначили вже на полковника, але в бою при Лютцені[2] він був тяжко поранений і вернувся вмирати до Парижу, де ще рік прохворів. З'явились Бурбони, моя мати не могла здобути пенсії, і ми опинились у таких страшних злиднях, що довелося працею заробляти собі шматок хліба. А оце якийсь час старенька моя нездужає, до того ж я ще ніколи не бачила її такою роздратованою. Вона нарікає, і я це розумію, адже вона зазнала втіхи щасливого життя. Щодо мене, то я не можу тужити за радостями, яких не знала, але благаю небо тільки про одне…
— Про що? — жваво спитав Роже, який, здавалось, поринув у мрії.
— Про те, щоб жінки завжди носили сукні з вишиваного тюлю, а мені щоб ніколи не бракувало роботи.
226
