було зважено на непомильних терезах беєйської громадської думки. Його кузина пані де-Сент-Север виказала вже суму його достатку й майбутньої спадщини, оголосила його генеалогічне дерево, розхвалила його знання, чемність та скромність. Його привітали так, як і належалось йому, прийняли його, як доброго дворянина, хоч і без церемоній, бо йому було лише двадцять три роки; але деякі молоді особи й дехто з матерів зробили йому ласкаві очі. Він мав вісімнадцять тисяч ліврів ренти в долині Ож, а його батько рано чи пізно мав лишити йому Манервільський замок з усіма вигодами. Щодо його виховання, політичного майбутнього, особистої вартості, здібностей — про це не було навіть мови. Землі його були добрі, оренда дуже певна; чудові плантації були оброблені; полагодження й податки покладено на фермерів; яблуням було по тридцять вісім років; нарешті батько приторговував двісті десятин лісу, суміжних з його парком, який він хотів обгородити; ніяка урядова перспектива, ніяка людська слава не могли змагатися з такими вигодами. Чи то з жарту, чи з розрахунку, пані де-Сент-Север про старшого Гастонового брата не згадувала, та й Гастон про нього мовчав. Але той брат був сухотний і так ніби мав незабаром бути похований, оплаканий, забутий. Гастон де-Нюель спочатку розважався цими персонами; зарисував у свій альбом їхні постаті в усій смачній, так би мовити, правдивості їх вуглуватих, скривлених і зморшкуватих фізіономій, в кумедній оригінальності їх убрання й чуднот; тішився з норманізмів їхньої говірки, з їхніх старосвітських думок та звичаїв. Але прилучившись на мить до цього існування, подібного до існування вивірок, що крутяться в клітці, він відчув у собі брак опору проти цього наперед визначеного, як у ченців по манастирях, життя і впав у кризу, яка не є ні нудьга, ні огида, але несе в собі майже всі їх наслідки. Після легких болів від такого переходу на індивіді здійснюється явище пересадження в невідповідний грунт, де він має атрофуватись і провадити рахітичне життя. Справді, коли його ніщо не витягнє з цього товариства,
