на книжку, зазнаючи завжди нової втіхи, — бути для чоловіка причиною його щастя, цього невмирущого почуття в жінок. Крім того, пані де-Босеан була розгадана. А яка вдячна буває жінка чоловікові, коли він знається на примхливій логіці її серця, коли він розуміє суперечні з вигляду рухи її розуму, скороминущу чесноту її то боязких, то сміливих почуттів, дивне сполучення кокетства й наівності.
— Пані, — тихо скрикнув Гастон, — ви знаєте мою провину, але не знаєте моїх злочинів. Коли б ви знади, з яким щастям я…
— Ой! обережніш! — сказала вона, піднісши з таємничим виглядом пальчика врівень з його носом, якого злегка торкнулась; потім другою рукою зробила рух, ніби бралася за шнурок від дзвінка.
Цей красивий рух, ця граціозна погроза, мабуть, викликали в ній сумну думку, згадку про щасливе життя, про час, коли вона могла бути самим зачаруванням і самою приємністю, коли щастя виправдувало примхи її розуму, як надавало й принади найменшим порухам її особи. Зморшки її чола зійшлись між бровами; обличчя, ніжно освітлене свічками, набрало похмурого виразу; вона глянула на пана де-Нюеля поважно, але вже не холодно, і мовила, як жінка, глибоко перейнята змістом своїх слів:
— Це все дуже смішно! Був час, пане, коли я мала право бути безумно-веселою, коли я могла б сміятися з вами і без страху вас приймати; але тепер моє життя дуже змінилось, я вже не господиня над своїми вчинками і змушена над цим міркувати. Якому почуттю я завдячую вашим візитом? Цікавості? Я дуже дорого плачу за крихку хвилину щастя. Чи може ви вже «пристрасно» кохаєте безперечно обмовлену жінку, якої ви ніколи не бачили? Тоді ваші почуття були б засновані на неповазі, на провині, що випадково стала славетною. — Вона з серцем кинула книжку на стіл. — Як! — промовила вона, кинувши на Гастона грізним поглядом, — через те, що я була слаба, світ хоче, щоб я завжди була такою? Це жахливо, ганебно. Чи, може, ви прийшли пожаліти мене? Так ви ще надто
