речно, все, що незнайомому не випадало слухати. Карниз — то найкращий, найвідданіший, найдогодливіший довірник, якого жінки можуть знайти у випадках, коли не зважуються дивитись на бесідника. Карниз у будуарі — то установа. Чи не сповідальня він, тільки що без священика? Цю хвилину пані до-Босеан була красномовна й прекрасна; сказати б, кокетлива, коли б це слово не було надто гостре. Визнаючи за собою справедливість, ставлячи між собою і коханням найвищі бар'єри, вона розпалювала в чоловіку всі почуття; і чим вище підносила мету, тим виразнішала ця мета для очей. Нарешті, вона спустила очі на Гастона, але в них уже не було того надто знадливого виразу, якого надавав їм спогад про страждання.
— Визнайте ж, що я мушу лишатись байдужою і самотньою, — мовила вона спокійно.
Пан де-Нюель почував непереможне бажання впасти до ніг цієї жінки, величної своєю розважністю і безумством, але боявсь здатися смішним; він погамував і своє захоплення, і свої думки, бо почував разом і непевність, що йому не пощастить їх добре висловити, і боязнь страшної відмови чи глузування, страх перед якими обморожує і найпалкіші душі. Реакція почуттів, які він здушив у собі тієї хвилини, коли вони поривалися з серця, завдала йому того глибокого болю, що знають боязкі й честолюбні люди, яким часто доводиться поборювати свої бажання. Проте, йому не сила була втриматись, щоб не порушити мовчанку, і він промовив тремтячим голосом:
— Дозвольте, пані, висловити вам почуття, яке ви викликаєте в мені, і тим зазнати найбільшого в моєму житті переживання. Ви збільшуєте моє серце! Я почуваю бажання присвятити своє життя на те, щоб допомогти вам забути всі скорботи, щоб любити вас за всіх тих, що вас ненавиділи й ображали. Але цього раптового звірення ніщо ще не потверджує, і я муситиму…
— Годі, пане, — сказала пані де-Босеан. — Ми обоє зайшли надто далеко. Я хотіла всіляко пом'якшити відмову, до якої я змушена, хотіла пояснити вам її сумні підстави, а зовсім не здобути пошану. Кокетство личить тільки
