Коли слуга пана де-Нюеля вернувся з Курселя, пан спитав його:
— Кому ти віддав мою записку?
— Самій пані віконтесі; вона сиділа в кареті й виїжджала…
— До міста?
— Не думаю, пане. Карета пані віконтеси була запряжена поштовими кіньми.
— А, вона виїжджає! — сказав барон.
— Так, пане, — відповів лакей.
Гастон мерщій зібрався, щоб рушити за панією де-Босеан, і вона завезла його аж до Женеви, не знаючи, що він їде за нею. Споміж тисячі думок, що опадали його під час цієї подорожі, думка: «Чому вона виїхала?» — цікавила його найбільше. Ця думка викликала безліч здогадів, між яких він природно спинився на найпринаднішому, а саме: «Коли віконтеса хоче любити мене, то, напевне, вона, як жінка розумна, дає перевагу Швейцарії, де нас ніхто не знає, перед Францією, де вона б наразилась на осудників».
Деякі пристрасні чоловіки не любили б такої вправної жінки, що вибирає собі територію; це — рафіновані. А втім, ніщо не доводить, що Гастонове припущення було правдиве.
Віконтеса найняла невеличкий домик над озером. Коли вона вже оселилась, Гастон з'явився туди одного гожого вечора, коли заходила ніч. Жак, вельми аристократичний лакей, не здивувався й трохи, побачивши пана де-Нюеля, і доповів про нього, як слуга, що звик усе розуміти. Почувши ім'я, побачивши молодика, пані де-Босеан впустила книжку, яку держала; її зачудування дало час Гастонові підійти до неї і промовити голосом, що здався їй чарівним:
— З якою радістю я наймав коней, що перед тим везли вас!
Як же добре виконувались її таємні бажання! Де та жінка, що не поступилася б такому щастю? Одна італійка, одна з тих божественних істот, що в них душа є антипод до душі парижанок і що їх по цей бік Альп визнали б
