її запросили на прощання провести день у консула у віллі, вона вже не заперечувала: адже Леон де-Лора сказав їй, що її присутність у віллі, це єдиний спосіб, яким він може віддячити за ласку послові з дружиною, обом генуйським маркізам та консульському подружжю. І панна де-Туш пожертвувала на олтар вдячності один з днів своєї необмеженої волі, якою в Парижі користуються далеко не всі, на кого звернуто увагу світу.
Тепер, коли нам відомо, хто саме були учасники цього бенкету, легко зрозуміти, що етикет з цього товариства вигнано, як і багатьох жінок, з найвищого навіть кола, яким кортіло пересвідчитись, чи не стоїть мужність таланту Камілли Мопен на перешкоді її жіночій привабливості, тобто, мовляв, чи не визирає в неї спід жіночої спідниці краєчок чоловічого одягу.
По обіді й до дев'ятої години, коли розпочалася вечеря, легкі балачки й поважні розмови, що їх безперестанку звеселяв слівцями Леон де-Лора, якого сучасний Париж визнав за одного з найдотепніших людей, майже не торкалися літератури; в цьому виявлялась певна тактовність присутніх, та це й не дивно, якщо зважати на склад товариства, але цей турнір французької дотепності мусів хоч трохи порушити й цю дійсно національну тему. Але перш, ніж підійти до того звороту розмови, коли генеральний консул мусів узяти слово, варто дещо сказати про його родину і про нього самого.
Цей дипломат, чоловік років тридцяти чотирьох, шість років уже жонатий, дивовижно нагадував лорда Байрона. Особа ця така відома, що було б зайвим говорити щось про зовнішній вигляд консула, а втім, можна відзначити, що в його мрійності не було й краплі штучності. Лорд Байрон був поет, а дипломат був поетичним. Жінки вміють розпізнавати цю ріжницю, яка пояснює, але не виправдує, деякі його прив'язаності. Його врода, чарівна вдача і звичка до самотнього й трудового життя — все це прихилило до нього серце одної вельможної генуйки з великою спадщиною. Генуйка з великою спадщиною — такий вислів примушує посміхнутися мешканців Генуї, де, в зв'язку з безправ'ям
