— Я розповім вам одну історію, в якій я сам відограв певну роль; отже, потім ми зможемо краще провадити нашу дискусію, бо, на мою думку, нема чого братися до скальпеля, коли мрець лише в твоїй уяві. Щоб зробити розтин, треба мати труп перед собою.
Всі залюбки приготувались слухати, бо кожен уже досить наговорився, і розмова починала затинатися, — це був саме слушний момент для оповідача. Ось що розповів генеральний консул:
— Коли мені вийшло двадцять два роки, і я дістав звання кандидата прав, мій старий дядько, абат Лора, що мав тоді вже сімдесят два роки, вирішив спрямувати мій шлях до певної кар'єри, вишукавши для мене якусь протекцію. Ця чудова людина, мало не святий, вважала кожен новий рік життя за дар божий… Мені не треба розводитись про те (бо це зрозуміло вам), що духівникові одної з королівських осіб не важко було щось улаштувати для свого вихованця, єдиного сина своєї небіжчиці-сестри. Отже, якось наприкінці 1824 року цей поважний старик, що вже п'ять років був за кюре в церкві Білих Мантій у Парижі, прийшов до кімнати, де я жив у його домі, і сказав:
— Одягнись, дитино, я маю повести тебе до особи, що бере тебе за секретаря. Якщо я не помиляюсь, ця особа зможе заступити для тебе моє місце, коли господь покличе мене звідси. Я відправлю месу на дев'яту годину, то ти маєш ще три чверті години, приготуйся.
— О, дядю, невже я мушу попрощатися з цією кімнатою, де щасливо прожив чотири роки?..
— Я не маю грошей, щоб відписати їх тобі у спадщину, — відповів він мені.
— А хіба ви не залишайте мені в спадщину підтримку вашого імени, спогади про ваші добродійства й…
— Нема що говорити про цю спадщину, — посміхаючись, відповів він; — ти ще замало знаєш світ, щоб збагнути, що він навряд чи високо її оцінить… Якщо ж я поведу тебе сьогодні до графа… (дозвольте мені, — урвав себе консул, — не оголошувати прізвища мого патрона і назвати його тільки — граф Октав)… якщо ж я поведу
