мав утратити підряд Бесьєр і Дюро, виграти славетні бої при Лютцені й Ботцені, зазнати зради від Австрії, Саксонії, Баварії та Бернадота[1] й змагатися за жахливий бій під Лейпцігом. Розкішний парад під командою самого імператора мав бути останнім з тих, що так довго захоплювали парижан і чужинців. Стара гвардія мала востаннє проробити вправи, що своєю пишнотою і точністю дивували часом самого цього велетня, який готувався до свого поєдинку з Европою. З сумним почуттям зібрався коло Тюільрі блискучий і цікавий натовп. Так ніби кожен відгадував майбутнє і передчував, що не раз уява відтворюватиме картину цієї сцени, коли, як от тепер, ця героічна доба Франції забарвиться майже казковими кольорами.
— Та ходімо ж швидше, тату, — жваво казала дівчина, тягнучи старого. — Я чую барабани.
— Це військо входить до Тюільрі, — відповів той.
— Або дефілює вже… всі он ідуть назад, — мовила вона по дитячому прикро, аж старий посміхнувся.
— Парад починається тільки о пів на першу, — сказав батько, що йшов майже позаду своєї завзятої дочки.
Вона так розмахувала правою рукою, немов допомагала сама собі бігти. Ця маленька ручка в гарній рукавичці нетерпляче м'яла хустинку й нагадувала весло з човна, що крає хвилі. Старий хвилинами посміхався, та інколи й заклопотаність тьмарила на мить його всохле обличчя. Через любов до цього чудового створіння він і захоплювався сучасним і боявся майбутнього. Думав, здавалось: «Зараз вона щаслива, та чи буде щаслива завжди?» Бо старики схильні надавати майбутньому молодих свої власні печалі. Коли батько з дочкою добрались під перистиль павільйону, де маяв трикольоровий прапор і де є прохід для гуляючих з Тюільрійського саду до Каруселі[2], вартові крикнули їм поважно:
— Проходити вже не можна!
37
