поверху сусіднього будинку розсунуті, а зміж них виглядає цікаве жіноче обличчя. Тим часом до мене підійшла пані Гобен. Гострим рухом повернувшись до сусіднього будинку, я махнув рукою, ніби казав: «Та плювати мені на вашу господиню!».
— Пані, — сказала Гобен, вернувшись додому й складаючи звіт про наслідки свого доручення, — божевільний просив мене дати йому спокій, сказав, що навіть вугляр і той сам собі пан, надто ж коли він неодружений!
— Він двічі має рацію, — посміхнулася графиня.
— Еге ж, але, кінець-кінцем, він відповів: «Прийду», коли я сказала йому, що він зробить нещасною людину, яка живе самотньо і єдина втіха якої розводити квіти.
Другого дня Гобен подала мені знаком звістку, що мене чекають. Коли графиня після сніданку гуляла в себе коло будинку, я перескочив штахети й підійшов до неї. Одягнений я був, як людина, що живе на селі — старі штани з сірого молетону, грубезні черевики, стара мисливська куцина, зношений шарф на шиї, а на голові — кашкет; у руках, закаляних землею, тримав садівницького кілка.
— Пані, цей добродій — ваш сусіда! — гукнула Гобен.
Графиня не злякалася. Я побачив нарешті жінку, яку через графову сповідь і її власну поведінку так цікаво було спостерігати.
Стояли перші травневі дні. Чисте повітря, блакитне небо, зелень першого листя, весняні пахощі були рамкою для цього витвору горя. Побачивши Оноріну, я зрозумів пристрасть Октава і правдивість його вислову — «небесна квітка». Передусім мене вразила її надзвичайна білість, бо білий колір, як і червоний та синій, має багато відтінків. Око немов торкалося до її ніжної шкіри з блакитними прожилками, де переливалася кров; за найменшого хвилювання та кров розливалася під прозорою оболонкою, як рожева пара. Коли ми зустрілися, сонячне проміння, просякаючи молоду зелень акації, творило навколо Оноріни золотавий, тремтячий ореол, подібний до тих, що їх з усіх художників тільки Рафаель і Тіціан малювали круг чола в мадонни. Її карі очі були воднораз і ніжні, і веселі, їх
