найскладнішої роботи: найдрібніші грона й віночки, верес і медівки найвибагливіших відтінків. Її руки, такі самі меткі й моторні, як і розум, пурхали від столу до квітки, як руки музиканта по клавіатурі роялю. Пальці можна було порівняти, мовляв за Перро[1], до фей, стільки бо крилося під граціозністю їхнього руху вміння гнути, затискувати, придушувати, потрібного в цій роботі, вміння з інстинктивною ясністю розміряти кожен рух із завданням. Я ввесь час захоплено пильнував, як вона виробляла квітку, як, зібравши коло себе всі її окремі частини, обгортала ватою стеблину, вигинала її, чіпляла до неї лист. Вона виявляла хист митця в своїх сміливих спробах, копіювала зів'ялий лист, пожовклий лист, змагалася з польовими квітами, з усіх найпростішими, але й найскладнішими в цій своїй простоті.
— Це мистецтво, — казала вона мені, — ще в первісній стадії. Якби парижанки мали хоч трохи того хисту, якого вимагає гарем від східних жінок, вони утворили б спеціальну мову за допомогою квітів, якими прикрашають голову. Задовольняючи свій художній смак, я зробила зів'ялі квіти з листям, що своїм кольором нагадує флорентійську брондзу, а в природі подибується напередодні зими або як вона щойно скінчилася… Хіба такий вінок не личив би молодій жінці із зруйнованим життям чи таємною журбою на душі, хіба не надав би він їй поезії? Чого б тільки не могла висловити жінка своєю зачіскою? Хіба немає квітів для п'яних вакханок, для похмурих суворих святох, або замріяних квітів для жінок, що нудьгують? Як на мене, ботаніка виявляє всі внутрішні почуття й думки, навіть найделікатніші!
Вона доручала мені вирізувати листя, краяти, готувати дріт та стебла. Моє вдаване бажання розважитись допомогло мені швидко набути вправності. За працею ми розмовляли; а коли мені не було чого робити, я читав їй нові книжки, бо не мусів забувати про свою роль й удавав знесиленого горем, похмурого жовчного скептика,
- ↑ Французький поет і вчений кінця XVII ст.
