людей — графове було сама діяльність, рух, турбування; графинине, навпаки, було таке пасивне, бездіяльне, застигле! Чоловік і жінка напрочуд виявляли тут свою природу. Моя мізантропія давала мені право на всякі цинічні сентенції щодо чоловіків і жінок, я дозволяв собі це, щоб спонукати Оноріну розповісти про себе; але вона не давалася ні на які хитрощі, і цим доводила мені, що осляча впертість жінкам властива більше, ніж це взагалі гадають.
— Мають рацію східні народи, — сказав я їй якось увечері, — коли замикають вас і вважають вас лише за знаряддя втіхи. Европу добре покарано за те, що вона попустила вам увійти до складу суспільства й стати врівні з чоловіком. На мою думку, жінка — то найнечесніша й найгірша істота, яку тільки можна спіткати. Проте, саме в цьому секрет її привабності, бо кому ж охота буде полювати на свійську тварину! Коли чоловік закохається в жінку, вона завжди для нього священна, вона наділена для нього невідбірним привілеєм. Чоловік на все життя лишається вдячний жінці за колишні втіхи. Коли він зустрічає свою коханку старою і негідною його, ця жінка завжди має права на його серце; а для вас чоловік, що вас колись кохав, — ніщо; ба більше, в ньому для вас є невибачна хиба, що він живий!.. Ви не зважуєтесь признатися в цьому, але в душі у всіх вас є та думка, яку народний поговір, так звана традиція, надає «жінці з Нельської вежі»[1], а саме: «Яка шкода, що коханням не можна живитися так, як фруктами, щоб після не лишилося ніякого сліду, крім почуття втіхи!..»
— Бог, — сказала вона, — напевне зберіг це досконале щастя для раю… Але, — провадила вона, — якщо ваші докази здаються вам дуже дотепними, то для мене вони, на лихо, фальшиві. Що то за жінка, що розкидається своїм коханням? — спитала вона, глянувши на мене так, як дивиться Інгрова мадонна на Луі XIII, що пропонує їй свою царство.
- ↑ Героіня середньовічної французької легенди, королева, яка, сидячи в Нельській вежі (частина давніх паризьких фортифікацій), вибирала собі з вулиці коханців, а потім казала кидати їх з тої вежі у воду.
