жінок, що, як Лукреція, не терплять насильства, навіть від чоловіка, якому вони віддалися б.
— Ви молодий, — відповів він. — Ви ще не знаєте, що в душі, зворушеній жорстокими сумнівами, воля є ніби хвиля на озері під час бурі: вітер раз-у-раз міняється, течія йде то до одного, то до другого берега. Цієї ночі є стільки ж шансів на те, що вона, побачивши мене, кинеться мені в обійми, як і на те, що вона кинеться з вікна.
— І ви погодилися б на таку альтернативу? — спитав я.
— Ходімо, — відповів він. — Щоб діждати завтрашнього вечора, я маю вдома дозу опіуму, яку мені виготовив Деплеп, щоб я міг спокійно заснути.
Другого дня опівдні Гобен принесла мені листа й розказала, що графиня, знемігши від утоми, впала на ліжко о шостій годині вранці, а заснула тільки тоді, як випила якогось аптекарського напою.
Ось той лист, я зберіг собі копію з нього. Вам, панно, — звернувся консул до Камілли Мопен, — відомі всі способи мистецтва, всі хитрощі стилю і зусилля багатьох письменників, яким не бракує вмілості в їхніх творах, але й ви визнаєте, що літературі годі знайти такі писання у своїх надрах, бо нічого страшнішого за правду немає. Ось що написала та жінка, чи, краще сказати, те горе:
- «Пане Моріс!
Мені відомо все, що може сказати ваш дядько, аджеж він не знає більше від моєї совісті. А совість, то посередник між богом і людиною. Мені відомо, що я прирікаю себе на вічні муки, коли не помирюся з Октавом, бо так велить закон релігії. Закон суспільства теж вимагає від мене безоглядної покори. Аби тільки мій чоловік мене не відштовхнув — цього досить, світ уважатиме мене за чисту, за доброчесну, що б я не зробила. Так, у шлюбі те величне, що суспільство потверджує чоловікове прощення, але воно забуває, що треба ще, щоб це прощення було прийняте. За приписами закону, релігії, суспільства я повинна повернутися до Октава. Якщо розглянути це
