своє честолюбство. Оселившись там, я дістав від графа такого листа:
- «Любий Морісе!
Якби я був щасливим, то не писав би вам; але я почав нове гірке життя. Бажання знову зробило мене молодим — з усім нетерпінням людини, якій минає сорок років, з усією мудрістю дипломата, що вміє стримувати свою пристрасть. Коли ви поїхали звідси, я ще не був допущений до павільйону на вулиці Сен-Мор, але листом мені пообіцяно дозвіл на це, ніжним і сумовитим листом жінки, що боїться хвилювань побачення. Прождавши понад місяць, я зважився піти сам і спитав через Гобен, чи можу я бути прийнятим. Я сів на стільця в алеї біля швейцарської і так просидів з годину.
— Пані хотіла передягтися, — сказала мені Гобен, бажаючи облесним для мене кокетством пояснити вагання Оноріни.
Не менш як чверть години ми не могли подолати мимовільного нервового тремтіння, подібного до того, що охоплює промовця на кафедрі, перекидалися сполоханими фразами, ніби спіймані люди, що вдають розмову.
— Слухайте, Оноріно, — сказав я з сьозами на очах, — кригу зрушено, і я так тремчу від щастя, що ви мусите дарувати мені незв'язність моїх слів. Так буде ще довго.
— Бути закоханим у власну дружину — це не злочин! — Змушено всміхаючись, відказала вона.
— Зробіть мені ласку і не працюйте так, як досі. Від пані Гобен я знаю, що ви вже три тижні живете з власних заощаджень, адже ви маєте шістдесят тисяч франків ренти, і якщо ви не вертаєте мені свого серця, то хоч не залишайте в мене свого достатку.
— Мені давно відома ваша доброта…
— Якщо ваша воля залишитися тут, — відповів я, — і зберегти свою незалежність, якщо найщиріше кохання не варте, на ваш погляд, того, щоб на нього зглянутись, то хоч не працюйте більш!
Я подав їй три записи, кожен на дванадцять тисяч франків ренти; вона взяла їх, розгорнула байдуже й, прочитавши,
