не могла б бути веселішою за мене. Мій бідний Октав щасливий, я дозволяю його коханню живитися оманами свого серця. На цю жорстоку гру я витрачаю всі сили, акторці плещуть, її вітають, засипають квітами; але невидимий соперник щодня приходить по свою здобич — частину мого життя. Змучена, я усміхаюся до двох дітей, — але старший, мертвий, перемагає. Я вам колись казала — мертва дитина покличе мене, і я йду до неї. Близькість без кохання щохвилини безчестить мою душу. І лише насамоті я можу дати волю сльозам або мріям. Світські вимоги, господарські турботи, піклування за дитину, за щастя Октава не залишають мені ні хвилинки не те, щоб підкріпитись, щоб набратися сил, яких додавала мені колись самотність. Моє серце здригається від повсякчасного напруження. Я не зуміла створити в своїй душі ту пильність, що має чуйний слух, облудну мову й рисячі очі. Не кохані уста п'ють мої сльози й цілують мені повіки, їх витирає хустка; не кохані уста, а вода відсвіжую мої запалені очі. Я — акторка й перед своєю душею, тому, мабуть, і вмираю. Я криюся з своєю тугою так пильно, що зовні її непомітно; алеж мусить вона з чогось живитися — вона й точить мені життя. Я сказала лікарям, що викрили мою таємницю:
— Вигадайте мені якусь правдоподібну хворобу, інакше я потягну за собою і свого чоловіка.
Отож, Деплен, Біаншон і я умовились, я вмираю з розм'якшення якоїсь там кістки, докладно описаного в науці. Октав гадає, що я обожнюю його. Ви розумієте це? Тим то я й боюся, щоб він не пішов за мною. Прошу вас у такому разі бути опікуном молодому графові. В цьому листі ви знайдете приписку до заповіту, де я висловлю цю свою волю; ви використаєте її тільки тоді, як це буде потрібно, бо може я надто прибільшую своє значення; може втрата моєї прихильності завдасть Октавові тільки невтишимого горя, але він лишиться живий. Бідний Октав! Бажаю йому кращої дружини, ніж була я, бо він вартий кохання. А що мій дотепний шпигун уже одружився, то хай запам'ятає те, що заповідає йому квітниця з вулиці
