— Усе це — не життя! — сказала панна де-Туш. — Ця жінка — один з найрідкіших винятків із розуміння, може бути найпотворніший, — перлина! Життя складається з різноманітних випадків, з чергування горя і втіх. Дантів рай, цей найвищий вияв ідеалу, ця безхмарна блакить є тільки в душі, і вимагати його від життя — пожадливість, проти якої постає вся природа. Такій душі досить кельї і налою!
— Ваша правда! — сказав Леон де-Лора. — Та хоч який я ледащо, а мимоволі захоплююся жінкою, що може, як та, жити поруч ательє, під одним дахом з художником, і ніколи не виходити, не бувати в світі й не бруднитися вуличним болотом.
— Таке буває місяців кілька! — з глибокою іронією сказав Клод Віньйон.
— Графиня Оноріна не єдина в своєму роді, — відповів посол, звертаючись до панни де-Туш. — Такого кохання зазнав один політичний діяч, гострий письменник — куля, що вбила його, не його самого поцілила — та, що любила його, немов замкнулася в манастирі.
— Отже, є ще великі душі й за нашої доби! — промовила Камілла Мопен, що замислилась на хвилину, схилившись на поручні.
1843
