Не зважаючи на цю розумну пораду, він виставив обидві картини. Сцена домашнього життя спричинилася до справжньої революції в малярстві. Вона породила ті жанрові картини, дивна кількість яких на всіх виставках могла б навести на думку, що їх роблять суто механічно. Щождо портрета, то є мало художників, які не згадували б про це, повне життя, полотно. Для нього публіка, що в масі іноді буває справедлива, присудила вінок, який Жіроде сам поклав. Коло обох картин був великий натовп. Тут «убивали одне одного», як кажуть жінки. Спекулянти, вельможі вкрили ці два полотна подвійними наполеондорами[1]: художник уперто відмовлявся продати їх або зробити з них копії.
Йому пропонували чимало грошей, щоб їх виритувати, але й купці не були щасливіші від аматорів. Хоч ця пригода й зворушила світ, але не могла досягти глибин маленької Тебаїди[2] на вулиці Сен-Дені. А проте, прийшовши з візитом до пані Гійом, нотарева дружина говорила про виставку при Огюстіні, яку дуже любила, і пояснила їй мету виставки. Щебетання пані Роген навіяло, природна річ, Огюстіні бажання побачити картини і сміливість нишком попросити свою кузину провести її до Лувру. Кузина зуміла перебороти пані Гійом і дістала дозвіл відірвати дівчину від нудної праці майже на дві години. Огюстіна пройшла крізь натовп до увінчаної картини. Вона, затремтіла, як березовий листок, коли пізнала себе. Вона злякалася й глянула навколо, щоб прилучитися до пані Роген, але її вже відділив від неї людський потік. Ту ж мить її перелякані очі зустрілися з пекучим поглядом молодого художника. Раптом вона згадала обличчя прохожого, якого часто з цікавістю помічала, думаючи, що це — новий сусід.
— Бачите, що навіяло мені кохання! — сказав художник на вухо боязькій істоті, яку ці слова зовсім жахнули.
Вона знайшла в собі надприродну силу, щоб розіпхнути натовп і прилучитися до своєї кузини. Та все ще намага-
