півсерйозно, — іти навперекір моїм почуттям, одружити мене для себе, а не для мене?
— Тебе одружити для себе! — здивовано скрикнув старий. — Для себе, дочко, коли ти незабаром уже й не почуєш мого дружньо-бурчливого голосу! Завжди, бачив я, діти приписують якомусь особистому почуттю ті жертви, які приносять їм батьки. Виходь за Віктора, Жюлі. Колись ти гірко плакатимеш через його нікчемність, безладність, егоізм, через його неделікатність та зневагу до кохання й ще через безліч печалей, що будуть тобі від нього. Тоді пригадай, що під цими деревами марно пролунав пророчий голос твого батька!
Старий замовк, помітивши, що дочка свавільно хитає головою. Обоє пройшли ще трохи до грат, де спинилася коляса. Ідучи з ним мовчки, молода дівчина нишком глянула батькові в лице, і з її обличчя поступово зник гнівний вираз. Глибокий сум, що відбився на його похиленому чолі, геть уразив її.
— Обіцяю вам, тату, — сказала вона тихим, зміненим голосом, — не говорити вам про Віктора, поки ви не зміните свого упередження проти нього.
Старий здивовано глянув на дочку. Дві сльози, що впали з очей, покотилися вздовж зморшкуватих щік. Він не міг поцілувати Жюлі серед натовпу, що оточував їх, і тільки ніжно стиснув їй руку. Коли він сів у колясу, усі турботні думки, що зібралися на його чолі, вже зникли цілком. Трохи сумна поза його дочки тривожила його далеко менше, ніж невинна радість, якої таємницю Жюлі зрадила під час огляду.
На початку березня 1814 року, трохи менш, як через рік після цього імператорського огляду, дорогою з Анбуаза на Тур їхала коляса. Поминувши зелені бані горішника, під якими ховалася Фріерська станція, коляса побігла так швидко, що за одну мить доїхала до мосту через Сізу, там, де ця річка вливається в Луару, і тут спинилась. Від того навального бігу, яким молодий поштар з наказу свого хазяїна гнав чотирьох найдужчих на всю станцію
47
