влаштовувати вдома бешкети, не знати, чого сам хоче, примушувати дружину розважатися лише тоді, коли сам веселий, і сумувати, коли він сумує.
— Але, мамо, характер цих фантазій…
— Що там за фантазії? — вела пані Гійом, уриваючи ще раз дочку. — А в нього вони бувають чудові, слово честі! Що це за людина, яка, не порадившись з лікарем, починає їсти самі овочі? Добре, коли б це було від релігійності, його повстримність була б корисна на щонебудь, але в нього релігійності не більше, як у гугенота. Чи бачили коли таку людину, як він, щоб любила коней більше за свого ближнього, завивала волосся, як поганин, клала статуї під серпанок, зачиняла вдень віконниці, щоб працювати при лампі? Облиш, коли б він не був такий грубо неморальний, його треба було б завдати до божевільні. Порадься з паном Лоро, вікарієм церкви Сен-Сюльпіс, спитай його думку про це все, він тобі скаже, що твій чоловік не поводиться, як христіанин…
— О, мамо, невже ви можете думати?..
— Так, я це думаю. Ти його любиш, ти не помічаєш цього всього. Але я пригадую, що ще першим часом його шлюбу бачила його в Єлісейських Полях. Він був верхи. Так він то скакав учвал, то зупинявся, щоб їхати тихою ходою. Я тоді ще сказала собі: «Ось людина, що не має певної думки».
— Ах! — скрикнув пан Гійом, потираючи руки, — як добре я зробив, віддав тебе без спільного володіння майном з цим оригіналом.
Коли Огюстіна мала необережність розповісти про справжні образи від чоловіка, вони замовкли від обурення. Незабаром пані Гійом промовила слово — розлука. Почувши це слово, бездіяльний купець наче прокинувся. Підбурений любов'ю до дочки, а також думкою про турботи, що їх дасть процес його нудному життю, дядько Гійом узяв слово. Він ухопився за розлуку, керував нею, майже виголошував оборонні промови, пропонував дочці, що візьме на себе всі витрати, поговорить з суддями, повіреними, адвокатами, вживе всіх заходів. Пані де-Соммерв'є, зля-
