— Коли б ми зробили так, як цей добродій, — сказав один із старих своїм товаришам, показуючи на італійця.
Всі оглянулися на щасливого грача, що тремтливими руками рахував банкові білети.
— Я почув, голос — сказав він, — що крикнув мені на вухо: „грати проти розпачу цього молодого хлопця є рація“.
— Це не грач, — сказав банкомет знову. — Инакше він розподілив би свої гроші на три частини, щоб мати більше шансів.
Молодик проходив, не попрохавши капелюша, але старий цербер, помітивши ветхість цього мотлоху, віддав його, не кажучи ні слова; грач машинально вернув фішку і зійшов по східцях, насвистуючи „Di tanti palpiti“[1] так тихо, що ледве сам чув ноти цієї чарівної мелодії. Він незабаром опинився в галереях Пале-Роялю, дійшов до вулиці Сент-Оноре, взяв шлях на Тюїльрі й нерішучим кроком перейшов сад. Він ішов як серед пустелі, його ліктями штовхали люди, але він їх не помічав, слухаючи крізь галас натовпу тільки один голос смерти. Нарешті, його огорнули ті важкі думки, що ними сповнюються злочинці, коли везуть їх з Палацу Правосуддя на Гревський майдан, до ешафоту, почервонілого від крови, яка вперше пролилась 1793 року.
Є щось велике й жахливе в самогубстві. Падіння багатьох людей однаково безпечні, як у дітей, які падають з такої малої висоти, що не роблять собі ніякої шкоди; але коли розбивається велика людина, то вона мусить упасти з височини, з самих небес, куди вона піднеслась, побачивши недоступний рай. Невблаганні ті бурі, що приневолюють його просити спокою
11
- ↑ Стара італійська пісня: „Стільки тримання!“
