виділялись статурністю постатей і елегантністю одягу, побачивши, як ввійшов один денді, сказав мені:
— Є діло!
І він покликав до себе джентльмена з добре зав'язаною краваткою, що шукав підходящого столика.
— Цей молодець, — сказав мені Растіньяк на вухо, — одержав орден за те, що видав твори, в яких він нічого не тямить; він хемик, історик, романіст, публіцист; він одержує третини, половини, хто зна із скількох театральних п'єс, — з нього неук, як з мула дона Міґеля. Це не людина, це ім'я, етикетка, знайома публіці. Тому він дуже боїться входити в кабінет, де є напис: „Тут можна писати самому“. Він такий хитрий, що обдурить цілий конгрес. Двома словами, це — метис у галузі морали, він не зовсім чесний і не зовсім шахрай. Але мовчок! Він уже бився на дуелі, а в світі ж не вимагають більше, — про нього кажуть: „Це шановний чоловік“.
— Ну, мій чудесний друже, мій шановний друже, як ся має Ваша Розумність! — сказав до нього Растіньяк, коли незнайомий сів за сусідній стіл.
— Та ні погано, ні добре… Задушує робота. В мене в руках всі потрібні матеріяли, щоб скласти дуже цікаві історичні мемуари, і я не знаю, кому їх приписати. Це мене мучить; треба поспішати, бо ж мемуари незабаром вийдуть із моди.
— Це мемуари сучасні чи старовинні, чи про двір?.. Про віщо?
— Про справу з Намистом.
— Чи не чудо це? — сказав, сміючись, мені Растіньяк.
Потім повернувшись до спекулянта:
— Пан де-Валентен, — казав він далі, показуючи на мене, — один із моїх друзів; я його вам репрезентую,
137
