дві-три години вранці. Але не маючи звички, як Растіньяк, до англійської системи, я незабаром опинився без єдиного су. З того часу, мій молодий друже, я — фат без доходів, франт — без грошей, невідомий закоханий. Я поринув у ненадійне життя, в холодні й глибокі злидні, що старанно ховались за облудливим виглядом розкошів. Я тоді знову почув колишні муки, хоч і не такі вже гострі; я, без сумніву, звикся вже з цими жахливими кризами. Часто пиріжки й чай, що їх так скупо пропонували в салонах, були мені єдиним наїдком. Иноді пишні обіди графині піддержували мене днів зо два. Ввесь час, всю силу, все вміння спостерігати я витрачав на те, щоб глибше ввійти в неприступну вдачу Федори. Доти надія або розпач впливали на мою думку про неї, я бачив її то найзакоханішою жінкою, то зовсім нечутливою; але ці зміни радощів й суму стали не під силу: вбивши кохання, мені захотілось розвязати цю жахливу боротьбу. Похмурі виблиски спалахували часом мені в душі й примушували бачити прірву, що була між нами. Графиня справджувала всі мої побоювання; мені ні разу не пощастило ще помітити сліз у неї на очах; в театрі, підчас зворушливої сцени, вона була холодна й розважлива. Всю тонкість розуму вона берегла для себе, а в другому не вгадувала ні щастя, ні нещастя. Словом, вона забавлялася мною. Щасливий, що приношу жертву, я мало не зневажав себе, пішовши з візитою до мого родича, герцога де-Наваррен, страшного егоїста, що червонів за мої злидні, був дуже несправедливий до мене і не ненавидів мене. Отже, він прийняв мене з тією холодною звичайністю, що надає і словам, і рухам чогось образливого. Його стурбований погляд викликав у мене жаль. Мені було сором за нього, за його нікчемність серед
147
