Гострий біль пронизував мені душу, коли вона наївно розкривала переді мною свій егоїзм. Я з жалем передбачав, що згодом вона стане самотня в житті, не знатиме кому протягти руку, не зустрічатиме жодного дружнього погляду, що здолав би її заспокоїти. Раз ввечері я насмілився намалювати живими барвами її пустельну, порожню й сумну старість. Почуваючи жахливу помсту ошуканої природи, вона сказала жорстоке слово.
— В мене завжди буде багатство… — промовила вона. — З золотом ми завжди зуміємо навколо себе утворити почуття, що потрібні для добробуту.
Я вийшов, вражений логікою цих розкошів, цієї жінки, цього світу. Я лаяв себе, що так по-дурному поклонявся цьому идолові. Я ж не кохав Поліни бідною, так чому багата Федора не повинна одштовхувати Рафаеля. Наше сумління, якщо ми ще не вбили його — суддя праведний. „Федора, — кричав у мені голос софіста, — не кохає і не одштовхує нікого; вона вільна; колись, напевно, вона оддалась за золото. Як коханець чи як чоловік, якийсь російський граф мав же її. В неї, напевно, ще буде спокуса в житті. Стривай!“ Ця жінка, ні чеснотна, ні грішна, жила в своїй сфері раю чи пекла. Ця ходяча таємниця, вбрана в кашемір і вишивання, викликала мені в серці замішання всіх людських почуттів: гордощів, честолюбства, кохання, цікавости… Із примхи моди чи з бажання оригінальности, що захоплює всіх нас, тоді з'явилась манія хвалити маленькі бульварні вистави. Графині захотілось подивитися на обсипане борошном обличчя одного актора, що був подобався деяким розумним людям, — мені випала честь повести її на першу виставу поганенького фарсу. Ложа коштувала до ста су, а в мене не було й поганого ліяра. Мені ще треба було написати з півтома
150
