— Ах, — скрикнула вона, позіхаючи, — всі вони дуже нудні.
І з силою сіпнула за шнурок. В кімнаті почувся звук сонетки. Графіня ввійшла до опочивальні, наспівуючи фразу з „Pria che spunti“. Ніколи ніхто не чув, щоб вона співала, і це давало привід до чудних спліток. Казали, що вона обіцяла своєму першому коханцеві, ревнивому навіть за могилою, нікому не давати щастя, яке він хотів мати один. Я напружував усю душевну силу, щоб вдихати ці звуки. З ноти на ноту голос дужчав; Федора немов оживала, голосове багатство розгорталось, у мелодії було щось божественне. В голосі графині було щось грайливо-ясне, вірне, в ньому було щось гармонійне й колискове, воно пронизувало, зворушувало й лоскотало серце. Співачки майже завжди закохані. Та, що так співала, вміла, мабуть, і кохати добре. Краса голосу — це була нова таємниця в жінці, і без того таємничій. Я тоді бачив її, як тебе зараз. Вона — немов слухала сама себе й почувала властиву їй хтивість, вона відчувала насолоду з кохання. Вона підійшла до каміна, кінчаючи головний мотив цього рондо; та коли вона змовкла, обличчя їй знітилось, змарніло, вигляд став стомлений. Вона тепер зняла маску; як артистка, вона закінчила ролю. Проте, та втома, що позначила на її вроді праця артистки чи змореність за вечір, була якась чарівна.
— Ось вона справжня! — сказав я собі.
Немов бажаючи зігрітися, вона поставила одну ногу на бронзові ґратки каміну, зняла рукавички, розстібнула обручки і скинула через голову золотий ланцюжок, на крайку якого висіла оздоблена коштовними самоцвітами пляшечка для пахощів. Я, дивлячись на її рухи, такі любі, як у кішок, що вмиваються на сонці,
159
