фотеля на пружинах, в яку я сів, мала шрами, як старий салдат; вона простягала свої драні ручки й мала на бильцеві давні сліди помади та олії, залишені тут дружніми головами. Розкіш і злидні наївно поєднувались в постелі, на стінах, скрізь… Можна б сказати, що це Неаполійський палац, де живе лацароні. Це була кімната грача або гуляки, якого розкоші тільки в ньому самому, який живе почуттям і ніяк не думає про негармонійність. Проте, ця картина мала свою поезію. Життя виставлялось тут в іскорках і мотлосі, несподіване й незакінчене, яке воно і є справді, але яскраве, фантастичне, як місце відпочинку мародера, куди він зволік усе, що йому дає радість. Якийсь том Байрона з обірваними сторінками, мабуть, тут розпалював дрова молодикові, що ставить на гру по тисячі франків і не має иноді й поліна, що їздить в тільбюрі, не маючи порядної цілої сорочки. Зате завтра яка-небудь графиня, актриса або екарте дадуть йому королівське придане. Тут свічка стояла, віткнута в зелену коробку з фосфорного кресала: тут лежав портрет жінки з одірваними карбованими золотими рямцями. Хіба, як молодик, що прагне хвилювань, він міг відмовитись од принади життя, що таке багате на контрасти, що дає й мирний час насолоди війни? Я мало не задрімав, коли, раз ударивши ногою, Растіньяк одчинив мерщій двері в кімнату і крикнув:
— Перемога! Ми можемо померти цілком задоволені.
Він показав мені капелюш, повний золота, поклав його на столі, і ми затанцювали коло нього, як два канібали над своєю поживою: вили, тримтіли, плигали, били один одного кулаками так, що й з носорога дух би вийшов; співали, маючи перед собою всі насолоди світу в цім капелюсі.
175
