розпачем, навіть перед смертю, вони вставали переді мною, як кати, що кажуть засудженому: „Ось пів на третю б'є“. Їхні клерки мали право заволодіти мною, записати моє ім'я, оганьбити його, насміятися з нього. Я був винний! Бути винним — це ж не належати собі; хіба инші люди не могли вимагати звіту про моє життя? Чому я їв пудинги аля кіполата? Чому я пив холодні напитки? Чому я спав, чому ходив, думав, розважався і не платив за це все? Серед поезії, охоплений думкою, чи за сніданням, оточений друзями, радістю, легкою насмішкою, я чекав, що ось-ось ввійде якийсь чоловік у каштановім фраці з потертим капелюхом у руці. Це — мій борг, мій вексель, це — привид, що згасить радість, через нього я кину стіл, щоб порозмовляти з ним; він одніме в мене веселощі, кохану — все, навіть і постіль. Муки совісти не такі важкі; вони ж не кидають нас ні на вулицю, ні у в'язницю Сент-Пеляжі. Вони не штовхають нас до проклятих кублів пороку; вони ведуть нас тільки до ешафоту, де ошляхетнює нас кат: коли нас скарують, всі вірять, що ми невинні, хоч гуляння без грошей суспільство не прощає. Потім ці двоногі борги, одягнені в зелене сукно, з синіми окулярами на очах, зі строкатими парасольками; потім ці втілені борги, з якими ми станемо віч-на-віч на розі вулиці, коли на вустах у нас посмішка, маючи жахливе право, скажуть мені: „Пан де-Валентен мені винний і не платить, він у моїх руках. Ах, хай він не виявляє, що зустрічає мене з гримасою“. Моїх кредиторів треба ще вітати і чемно. „Коли ви мені заплатите?“ — кажуть вони, і нам доводиться брехати, благати когось иншого про позику, згинатися перед тим дурнем, що сидить на грошах, зустрічати, як п'явки, холодний погляд, що огідливіший, ніж ляпас, терпіти
182
