— Чи бачиш ти цю шкуру? Це — заповіт Соломона. Соломон — цей царьок, шахрай — тепер у мене. В мене й Аравія, та ще й кам'яниста. Ввесь світ мій! Ти мій, коли я захочу! Ах, коли я захочу, бережись! Я можу купити всю твою крамничку журналіста, ти будеш мені льокаєм. Ти складатимеш мені куплети, лінуватимеш папір. Льокай! Льокай — це значить: „Він себе почуває, бо нічогісінько не знає“.
При цих словах Еміль одніс Рафаеля до їдальні.
— Ну, звичайно, друже, я твій льокай. А ти будеш головним редактором газети, і мовчи! Будь пристойний хоч ради мене. Чи любиш ти мене?
— Чи люблю я тебе? В тебе будуть гаванські сигари, ця шкура допоможе! Скрізь, мій друже, шкура, височайша шкура. Радикальний засіб од усього, я можу лікувати мозолі. Чи в тебе є мозолі? Я їх знищу.
— Ніколи я не бачив тебе таким безглуздим.
— Безглуздим, друже? Ні! Ця шкура меншає, коли в мене з'являється бажання… Це — запитання й відповідь. Брамін! — до цього причетний один брамін, — отже, цей брамін був насмішником, бо бажання, як бачиш, повинні, навпаки, розтягати…
— Ну, звичайно, так.
— Я кажу тобі…
— Так це цілком вірно, я думаю, як і ти. Бажання розтягає…
— Я тобі кажу — шкура.
— Так.
— Ти мені не віриш. Я знаю тебе, друже; ти брехливий, як новий король.
— Якже ж можна збагнути твої п'яні маріння?
— Я б'юсь об заклад, що можу тобі довести. Знимімо мірку!
187
