так багато кохання для тебе. Хіба ти не знаєш, що мій батько повернувся. В мене багата тепер спадщина. Мати й він дозволяють мені робити все, що хочу; я вільна, чи ти розумієш?
Поринувши в якесь маріння, Рафаель тримав руки Поліни так палко, так жагуче, що його поцілунок був, як конвульсія. Поліна вирвала їх, поклала на плечі Рафаеля і обійняла його; вони зрозуміли один одного, пригорнулись з святим і чарівним пориванням, без будь-якої прихованої думки, що позначає один тільки поцілунок, перший поцілунок, що двом душам дає владу одній над одною.
— Ах, — знову впавши на стілець, скрикнула Поліна, — я не хочу більше кидати тебе… Я не знаю, відкіль у мене стільки сміливости, — сказала вона далі, червоніючи.
— Сміливости, моя Поліно?! Не лякайсь нічого, — це кохання справжнє, глибоке, вічне, як і моє, чи не правда?
— О, говори, говори, говори! — сказала вона. — Твої вуста так довго мовчали!
— Так ти мене кохала?
— О, господи! Чи кохала?! Скільки я сліз пролила ось тут, скільки разів, прибираючи твою кімнату, оплакувала твої й свої злидні. Я продалась би демону, щоб розвіяти твоє лихо. Тепер, мій Рафаель, бо ж ти мій: це ж моя ця прекрасна голова, це ж моє серце. О, особливо твоє серце, вічне багатство!.. Ну, так на чому я спинилась? — сказала вона після павзи. — Ах, ось що: в нас три, чотири, п'ять мільйонів, мені здається. Коли б я була бідна, то мені б, може, хотілось носити твоє ім'я, назватись твоєю жінкою, але зараз я б хотіла принести в офіру цілий світ, хотіла б, як і колись,
