це не вадило йому згоджуватись і з Бріссе, що може померти і здорова людина, і визнавати разом з Камерістусом, що є життя й після смерти. Не приймаючи жодної теорії, він знаходив щось гарне в кожній, він казав, що найкраща медична система — це зовсім не мати її й додержуватись фактів. Панург школи, король спостереження, цей великий дослідник, великий насмішник, людина завзятих спроб, розглядав шагреньову шкуру.
— Я дуже хотів би стати свідком відповідности стискання шкури з вашими бажаннями, — сказав він маркізові.
— До чого це? — скрикнув Бріссе.
— До чого це? — повторив Камерістус.
— А-а, ви таки в згоді! — відповів Могреді.
— Це стискання з'ясовується дуже просто, — додав Бріссе.
— Воно надприродне, — сказав Камерістус.
— Справді, — відмовив Могреді, набираючи поважного вигляду й вертаючи Рафаелеві його шагреньову шкуру, — огрубіння шкури — це факт нез'яснимий, хоч, проте, й природний, який ще з початку світу доводить до розпачу медицину й гарненьких жінок.
Розглядаючи трьох докторів, Валентен в жодному не побачив співчуття його мукам. Всі троє, мовчазні при кожній відповіді, байдуже мірили його поглядом і питали без жалю до нього. Почувалася недбайливість у їхній чемності. Через певність чи задумливість слова їхні були рідкі й такі в'ялі, що часом Рафаель вважав лікарів розгубленими. На всі небезпечні симптоми, існування яких доводив Біяншон, раз-у-раз один тільки Бріссе відповідав: „добре, чудесно!“ Камерістус поринув у глибоку задуму; Могреді похожий був на комічного актора, що вивчає двох оригіналів, щоб добре
