— Пане, я не спав! — сказав Рафаель своєму супротивникові.
Крижані слова й жахливий погляд, що їх супроводив, примусили здригнути справжнього зачинщика, він признавсь собі в неправоті й у душі соромився за свою поведінку. В позі, в голосі, жесті Рафаеля було щось чудне. Маркіз замовк, і всі теж мовчали, як і він. Тривога і напруженість дійшли краю.
— Є ще час, — продовжував він, — дати мені невелике вдоволення; дайте ж мені його, пане, бо инакше ж ви помрете. Ви ще покладаєте надію цієї хвилини на свою моторність, не одмовляєтеся од поєдинку, думаючи, що у вас переваги. Але я, пане, великодушний, я попереджую — перемога на моїм боці. Я володію грізною силою. Щоб не було у вас моторности, щоб затуманився вам погляд, щоб затремтіла вам рука й забилося серце, навіть щоб ви були забитий, — мені досить тільки цього схотіти. Та я не хочу вживати своєї сили, бо користування нею мені обходиться надто дорого. Ви не один помрете. Отже, коли ви одмовитесь пробачитись, то ваша куля впаде у воду цього водопаду, хоч ви й звикли вбивати, а моя влучить вам просто в серце, хоч я й не буду цілитись.
В цей час неясне гудіння голосів перервало Рафаеля. Кажучи ці слова, маркіз кидав на супротивника неможливо блискучий упертий погляд, він випростався, обличчя йому було байдуже, як у розгніваного божевільного.
— Хай він замовкне, — промовив юнак до одного із секундантів, — од його голосу мене нудить.
— Пане, перестаньте! Ваша мова ні до чого! — закричали Рафаелеві хірург і секунданти.
— Панове, я виконав свій обов'язок. Чи, може, цей юнак дасть якісь розпорядження!
