жилок, яскравих, як розетка готичного собору, що виступає на червонуватому тлі дубового листя, хто не споглядав з насолодою довгий час ефекти дощу й сонця на дахові з темних черепиць, хто не милувався з краплів роси, з пелюстків квіток, різноманітних обрисів їхніх чашечок? Хто не поринав у реальні, ліниві, заповнені, хоч і не доцільні мрії які, проте, наводять на якісь думки? Хто, нарешті, не жив, як дитина, лінивим життям дикуна, тільки без його роботи? Так прожив Рафаель кілька днів, без турбот, без бажань, почуваючи себе краще: тривога його заспокоїлась, страждання притихли. Він здирався на скелі й сідав на шпилі, відкіль перед його очима розлягався розлогий краєвид. Там він залишався цілі дні, як рослина на сонці, як заєць у гнізді. Знайомлячись із життям рослин, із змінами неба, він стежив за розвитком всього життя землі, води, повітря. Він намагався перейнятися внутрішнім рухом природи і ототожнитись з її пасивною покорою, щоб підлягти деспотичному й захисливому законові, який керує інстинктивним існуванням. Він не хотів більше почувати тягар самого себе. Як колись злочинці, що врятовувались од гонитви, досягнувши до вівтаря, так і він хотів втекти до святилища життя. Йому пощастило стати невід'ємною частиною широкої й могутньої плодоносности: він освоїв переміни погоди, був у всіх щілинах скель, взнав вдачу і звичаї всіх рослин, вивчив водяне царство, його речовища й познайомився з животинами; нарешті, він так злився з цією одухотвореною землею, що до деякої міри збагнув її душу і ввійшов у її таємниці. Для нього безкінечні форми всіх царств природи були розвитком однакового існування, комбінаціями однакового руху, широким диханням безмежної істоти, яка діяла, думала, ходила,
