Розбалакаючи так, як браві хлопці, які знали „De viris illustribus“[1] вже чимало років, вони дійшли до готелю на вулиці Жубер.
Еміль був журналіст, що завоював собі, нічого не робивши, більшу славу, ніж инші своїми успіхами. Відважний критик, надхненний і їдкий, він володів усіма гідностями, які викликали його пороки. Він, відвертий і насмішкуватий, говорив у лице тисячі епіграм другові, якого за-віч він захищав мужньо і сумлінно. Він сміявся з усього, навіть із своєї будучини. Завжди без грошей, він бив байдики, як усі ті люди, що мають будь-яке значіння, викидаючи книги, що мали тільки одно слово, під ніс людям, які не могли вкласти жодного слова в свої книжки. Щедрий на обіцянки, яких він ніколи не виконував, він зробив із свого багатства і слави подушку для спання, маючи, таким чином, шанси прокинутися на старість у шпиталі. Крім того, щирий друг до самого ешафоту, фанфарон до цинізму, простий, як дитина, він працював лише вибухами або через неминучість.
— Ми влаштуємо, за висловом учителя Алькофрібаса, знаменитий tronçon de chiere[2], — сказав він Рафаелю, показуючи йому ящик з квітами, які наповнювали пахощами і зеленню східці.
— Я люблю добре нагріті і вбрані багатими килимами східці, — відповів Рафаель. — Розкоші, що починаються з передпокоїв, рідкі у Франції. Тут я почуваю, що я відроджуюсь.
— А там, на горі, ми ще раз питимемо й сміятимемось, мій бідний Рафаелю.
— Ах так, — знову сказав він. — Я сподіваюсь, що ми станемо переможцями і перейдемо всі ці голови.
47
