Сторінка:Борис Грінченко. Твори в 10 тт. Т.9 Поезії (1929).pdf/8

Друже мій любий, мій друже безщасний єдиний,
За що безславно ти в землю сирую поліг?
Думав ти чесно, мій друже, за правду ти бився,
Вірив, що прийдуть безщасним щасливії дні…
Де ж тії мрії… Землею холодною вкрився
Й будеш довіку лежати в холодній труні…

---

1881.

ДОКИ.

Минає час, минають люди;
Ми всі ждемо того, що буде,
І кажем всі: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде…,
А час не жде, а час не жде!…
А час не жде, а час летить,
А серце змучене болить,
Бо довгий гніт минулих днів
Його украй вже пригнітив,
І тяжко так, що може ми
Гіркими плакали б слізьми,
Якби не гніт цей днів тяжких,
Що нас, за довгий час, усіх
І одслід навіть з мук навчив
Ховать в душі без сліз і слів.
І так на світі живемо,
На плечах лихо несемо.
І доки будемо так жить —
Ніхто не скаже, — все мовчить.

---

І молилася я, й сподівалася я,
Чи не гляне хоч раз любо доля моя.
І минали літа, дожидала її,
Та даремні були сподівання мої.