До половини 80-тих років минулого віку робітнича кляса в Росії була здана на нічим необмежену самоволю підприємців. Державна влада не пробувала навіть вмішуватися в відносини між робітниками і підприємцями. Не було ні одного закону, що хоч трохи обмежував би визиск праці капіталом. Умови життя і праці на фабриках і заводах визнала обопільна угода фабрикантів з робітниками, їхній „вільний“ договір. В самій річі це значило, що робітничу клясу в Росії було цілком принесено в жертву інтересам і вигодам підприємців. Робітнича кляса в Росії, залишена на свої власні сили і позбавлена права заводити організації, які об'єднували б робітників одного і того-ж фаху і силою цього приневолювали б фабрикантів рахуватися з їхніми інтересами, мусила ставати до праці на дуже важких умовах, аби тільки мати хату і шматок хліба. Воля умови, що робітник складав з підприємцем, була лишень покришкою для нестриманої самоволі хазяїв при визиску людей, засуджених долею на здобування собі засобів для життя працею на фабриках і заводах. Воля підприємця — це був єдиний закон, що визначував умови праці і життя сотням тисяч робітників Росії і порядкував самовільно і їхнєю свободою і їхнім здоровлям, а часто і самим їхнін життям.
Хвиля страйків і робітничих заворушень, що розлилася по фабриках і заводах Росії в 70-их роках і на
