Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Приїхав Княженко до Велетня, побачив Козу, та й питає:

— Чи спить Велетень?

— Спить, — каже.

— То тікаймо, тепер вже він не наздожене.

Сіли вони на того коника, та й побігли так; що птиця не злетить.

А кривенький коник почав знову на стані іржати, та копитами двері бити. Прокинувся Велетень, та й не поспішає.

А коник ще дужче ірже.

— Чогось коникові моєму на стані не стоїться, — думає Велетень, — мабуть, треба поспішати. Сів він на нього та й поїхав. Біжить коник з усеї сили, стрибає через ріки, через гори, а їх не видно. Стало мило на коникові виступати, тоді побачили, що їдуть Княженко з Козою тихою ходою.

Рванув Велетень стременами, жене свого коника, — догнать не дожене.

Тоді кривенький коник каже до Велетня:

— Тепер ми їх не доженемо, бо вони їдуть на моєму братові. У мого брата чотирі ноги — не збігти мені за ним з трома ногами.

Велетень і каже:

— То ти подай голос своєму братові, щоб підождав.

Рябенький коник, заржав, голос подає, щоб підождав. А передній ірже, одзивається:

— Не підожду, бо твій Велетень убє мого хазяїна, що од смерти мене визволив.

А кривенький прохає:

— Зажди: хоч побачимось.

А той до нього: