— А гляньте, який ловкий човник стоїть в очереті, — каже вона до паннів. Може б ми сіли в цей човник, та поплавали трохи?
А паннам все одно — сіли й попливли. Баба все щебече їм, розважає, щоб не журилися, а сама править човником до того берегу, де стоять князеві будинки. Й не счулися панни, як припливли. А там уже було сховано в очереті князеве військо. Сестри були без усякої зброї і змагатися їм було вже ніяк: пішли до князя в бранки. Князь і каже їм:
— Тепер мусите за жінок мені стати.
Порадились панни між собою та й кажуть:
— Що ж, мабуть, вже така наша доля — бути тобі за жінок. Тільки дозволь нам перше виносити рік жалоби по нашому лицареві. Як не будеш ти цей рік ходити до нас і дивитися на нас, тоді підемо за тебе. А як ні — щоб ти не робив, а за жінок тобі не будемо. Князь з великою радістю погодився. Дав їм три кімнати в будинку, поставив до них наймичку, а сам став жити десь аж у третьому будинкові.
Минуло три роки, як Княженко оддав свого першого товариша в науку лісовим людям. За цей час навчився він у тих людей по сліду вишукувати живого й мертвого звіря. Подякував людям, пішов шукати Княженка. Знайшов те місце, де вони розпрощалися колись, понюхав слід та й довідався зразу, що Княженко мертвий. Заплакав, та й думає: „піду, знайду, та хоч поховаю“.
Іде він та й іде. Виходить з лісу другий товариш, що колись пішов в науку до других лісових людей. Перший привітався з ним та й розказує:
