послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори, як на долоні.
— „Шмаровоз“ — пригадалися йому слова вчителя. — Може в тім і біда моя, що я шмаровоз, — думав він, — яка вона й справді мені пара?… У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люде, а вона панянка… Ну, і Бог з нею — нехай шукає собі иншої пари.
Пригадавсь Грицькові гимназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. „Ото їй скорій до пари, — думав собі Грицько, — панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кешені, — а я що? Коли-б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там… матері он нема за що навіть чобіт купити“.
— Та нехай-би й нову свитку справили батько, вже-ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. „Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку“ — пригадались йому слова Некрасова. — Завтра ж-треба написати їй, щоб мене забула. — Грицькові стало шкода себе. — Нехай шукає собі другого, а моя дорога инша. Я собі потихеньку буду вчитися… Ех, і вчитись буду я! Поступлю в техничну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом… Приїду коли-небудь додому — Галя тоді зовсім забуде про мене — буду собі гуляти де-небудь — вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь — чий-то такий молодий студент? А їй скажуть — хіба-ж
89
