Старий пан (лютує). Та як ти смієш так зо мною говорити, бидло смердяче. Та я тебе, поганого пса… (Немічно вимахує палкою, його одводять розважаючи, з другого боку вибігає пані Люба, — вона раніш поривалась вперед, але її втримав Стась).
Пані Люба. А чого-ж ти так почорнів, вельможний пане, чого так запали очі твої соколині? Де поділася краса твоя писана?
Кармелюк (тоскно). Пані, гріх тримати гнів і помсту довго у серці. Сказано бо в святому письмі: „Да не зайде сонце у гніві твоєму“. Прости.
Пані (нахиляється нижче до його). Як трава посохнеш, згниєш у мурах… Отам ти знайдеш отую волю, що крякаєш людям… (У натовпі селян громом проходить гук обурення).
Пан Стась (одводить матір, до Кармелюка, що чолом лежить на землі, рішуче): Бог простить.
Кармелюк. Вдруге і втретє.
Пан Стась. Всі три рази.
Кармелюк (повертається до селян). Простіть ви мені, бідні люди. Не по правді я жив на світі, і карав мене господь за мої великі гріхи карою лютою на кожному ступні моєму. Забудьте тепер про розбійника Кармелюка. Не кляніть його за те велике лихо, що заподіяв вам, та не ходіть його тяжкими шляхами. Простіть великого грішника. (Кладе чоло на землю).
Голос (із гущини). А де-ж тоді правда? Де воля?
Кармелюк. Де вона тая правда в світі? Де тая воля? Цілий вік я по світі блукаю, все оддав за неї, а чи бачив я її хоч у сні? Хоч
