Мимо саду з глеком іде Федора, задумавшись, тихо й сумно наспівує:
А в черницях добре жити…
Тільки тії досадоньки,
Що в чорні ходити…
(Побачивши її, Пл. Гавр змовкає).
Федора (побачивши Пл. Гавр., жваво). Бач, кому роскіш: йому й скосять, і звозять, і змелють — мало в рот не покладуть. Лежи в холодочку та з вареннячком чай попивай… Ото життя. Ех, враг-би його взяв: прийміть мене до себе — оце-б так добре спочилось у холодку.
Пл. Гавр. Добре тут і без тебе.
Федора. А зо мною може ще краще буде. (Жартуючи). Бо що двоє, кажуть, то не одно. (Моргає).
Пл. Гавр. (поважно). Казали люди, Федоро, що ти закаялась, аж бачу, то мабуть уже тебе й сам дідько не впинить. А час-би… давно час, — це знову хлопці кортять.
Федора. Ну, що-ж його робити, коли кортить. А як кортить, то, кажуть, і бог простить. Ні вже мабуть.
Пл. Гавр. (привітно). І де ти взялася на мою голову — іди собі.
Федора (підступає до тину). Ось слухайте, що я вам скажу.
Пл. Гавр. Ніколи мені. (Сміється).
Федора. Та я нашвидку. (Озирнувшись кругом). А-хи!
Пл. Гавр. Це якась мара, прости господи, не молодиця. (Веселіше). Мабуть, як умреш ти, Федоро, то не скаже вже душа, що в пеньку
